/water's fresh, but fish's dead//

Коли мені виповнився 21, в моєму тілі вже не лишилось жодної клітини з тих, що були в 7 або 14 років. І в 28 Я буду вже НЕ Я.

«Коли мені було років 10, пам’ятаю, як роздивлявся свої іграшки в шухляді: кольорові машинки, танчики, пістолетики… Все таке класне, таке цікаве. «ЯК?!! ЯК це дорослі не хочуть з ними гратись? Вони ж такі кльові. ЯК це можна колись їх не любити?!! Нісенітниця якась!». Пройшов рік і я вже не грався з іграшками. Я про них вже не згадував. Тільки згадував той момент, коли дивився на них і не розумів, ЯК з ними можна розпрощатись»

...вiднайшов у шафi твiй неперевершений аромат вiдчаю

Я перепробувала надто багато речей, щоб можна було, не задумуючись, завершити фразу "я ніколи не...".


- "я ніколи не... стрибала з парашутом"

- "я ніколи не... грала на саксофоні. І навіть не тримала його в руках"

- "я ніколи не... танцювала голяка на вулиці"

- "я ніколи не... зраджувала. Принаймні, фізично"

- "я ніколи не... напивалась до повної втрати пам'яті"

- "я ніколи не... втрачала пам'ять"

- "я ніколи не... була білявкою"

- "я ніколи не... крала мобільні телефони"

- "я ніколи не... була в США, Латинській Америці (список країн можна продовжити)"


Словом, з нормального і безпечного лишились лише подорожі. Може, на день народження стрибну з парашутом.

Everytime I'm getting older I survive a little death. А те ж саме про сон - неправда.

Візова анкета на Тайвань: одразу налаштовує на правильну хвилю...

Наркотиків везти з собою не збираюсь, але чомусь все одно не по собі.

dark-dim-sinister-you
hide your hands out the sun,
your hands with the scars.

dark-murky-sinister-you
are the sin of my mind
though the hands you can hide
Slapped me in the face twice.


Боже ж, як же ж паскудно.

Сподіваюсь, що пошукові системи нормально проіндексують заголовок цього посту, і організатори концерту зможуть прочитати, що я про них думаю.

Почнемо з хорошого. По-перше, спасіба, що взагалі привезли Depeche Mode в нашу Богом і людьми забуту країну. По-друге, величезна подяка "МТС-Україна" і PR-агнції АPRель за квиточок на цю подію. По-третє, ніколи б не подумала. що це скажу, але спасіба дядє міліціонеру, який допоміг здати мої речі в гардероб. От і все хороше.

А тепер про жлобство.
Одразу ж на мене навіяла жах кілометрова черга біля Палацу Спорту. Людям годинами довелось стояти на холоді, бо дяді міліціонери пропускали всіх "по одному". В 19:30 (в цей час мав початись концерт) ще більша частина народу стояла на вулиці.
Ми з моїми богемними друзями вирішили не гаяти час і пішли в супер-круту кафешку на другому поверсі будинку кіно. Там - все як потрбно: совковий інтер'єр, рафаелло на "барі", пойло в пластиковий стаканчиках, театральна богема і тьотя-касир, яка своєю тінню може закрити півсвіту. Словом, сиділось там чудово.
О пів на дев'яту зважились подивитись, що ж там робиться в Палаці Спорту. Людей на той час майже всіх пустили, і я пройшла без проблем. Прямо переді мною гардеробниця закрилась "шторкою" і відрізала: "Мєста в гардєропє нєт". Ну думаю, класно... Коротше, походила я вокруг-да-около, попсихувала. Ща кілька хвилин таких незадоволених, як я, знайшлося ще з десяток. І от хожу я з пальто по коридору туди-сюди, гардеробниці мене посилають, а музика грає... натовп волає... ну капєц, це так обідно! Слава Богу, під боком виявились стражі порядку. Вони саме зловили якогось нетверезого "пасажира", який і звільнив вішалку для моїх шмоток. От так абсолютно тупо і по-дурному я пропустила нормальний шматок концерту.
Проходячи через 4 сектор, я хоч і здалеку, хоч і на секунду, але побачила Дейва. Коли ж спустилась в свою 2 фан-зону, з моїм зростом, могла лише бачити шматок екрану позаду сцени. Але не це мене найбільше бентежило. По-перше, значну частину пісень виконував бєлокурий красавчік (Мартін Гор), я його не люблю. По-друге, Дейв не заспівав мою улюблену John The Revelator, не стрибав по сцені і взагалі виглядав досить в'ялим і змученим.
Але (!) найбільшої уваги заслуговує публіка. Більшість людей, які стояли поряд зі мною, нагадували, скоріше, зомбі, а не фанів рок-гурту. Височезний мужик переді мною стояв, як стовп, і ще й заклав руки за голову, щоб я ЩЕ КРАЩЕ БАЧИЛА. А якась женщіна поряд зі мною демонстративно закрила вуха, тіпа щоб волання натовпу нє увєчілі їйо нєжниє барабанниє пєрєпонкі. ДАРАГАЯ, ти шо, в філармонію прийшла? І куди б я не переміщувалась, всюди зустрічала от таких от прекрасних людей.
Коли виступ закінчився, а не було навіть Personal Jesus, я ледь не розплакалась. Зітхнула з полегшенням, коли її виконали на біс.
Після завершення концерту, волна людзєй мєня унєсла із зала прочь. От таке. Не буду застосовувати тут принцип обрамлення і омрачьнять кінець історії розповіддю про той же гардероб. Загалом було і багато приємних моментів))

It comes to you begging you to stop…

Beware of your body. It’s amazing nerve…

I’m a big, big trouble, I’m the child of seven…

Я стомилась від музики.

Треба набратися сміливості, та нарешті подивитися "Їжачка в тумані". В дитинстві він мене дуже лякав і нормально нівечив психіку. Кажуть, що сценарист придумав його "пад чєм-та...". Шукала ліцо цього сценариста, знайшла цілий сайт , присвячений блуканням в тумані. Наважилась прочитати лише одну серію, і вже проклинаю свою нестабільну психіку.

До слова, дізналась, що у Депешмод на розігріві буде виступати Nitzer Ebb, з Британії, здається. Подумала, що ще й через це (тіпа 2 гурти в 1) квитки на концерт коштують так необгрунтовано багато.

От послухала... Чомусь не можу поки що нічого сказати... А вам як?

На днях гуляла по Мариинке и подростки между собой переговаривались: "О, смотри, вампирша идет!" А за день до этого прокатчик роликов спросил:
- Че ты такая белая? Не берется загар?
- Не, не берется, - говорю.
- Ужас.

Извините, но ужаса в этом я не вижу никакого.